проголошення дощу

Я маю, напевно, перепросити (трохи повинитися) за те, що так рідко навідуюся сюди. Ну але ж обставини і лінь, і все таке інше.
Зобов'язуюся частіше дратувати вас своєю присутністю.

***
Хочеш, я стану розсипаним бісером
Крапельок крові і крапельок ртуті?
Жили розп’явши у кронах дерев,
Я гойдатиму мавок на страдному тілі.
Рани розкривши наживо, наголо,
Ловити на шкіру розплавлену сутінь.
Кидати руки угору і їх,
Одірвавши од плеч, проводжати у вирій.

Ставши на гострих шпилях кораблів,
Або міст, або сосен, або веретен,
Танцювати розхитані танці дощу,
Так повільно знімаючи шкіру – стриптиз.
І утомлені блазні із крилами будуть
Сидіти на сходах мого вар’єте,
Ну а ті, що не зможуть прийти, з-поза віял
Світанку усе ж позиратимуть вниз.

18:55
30.03.06

***
я німо і смішно
ґвалтую прозоре
повітря уламками
диму. я виджу,

як плачуть незримі
тонкі херувими,
упершися поглядом в тишу...
22:53
12.03.06

Помер мій дідусь.
Перед тим він так довго мучився, що його смерть ми сприйняли з полегшенням – і приховано всередині того полегшення соромилися.
Адже тепер настав час нескінченних і вульгарних ритуалів, що мають сприяти перетворенню мертвої людини на труп.
Або ж запобігти її передчасному перетворенню на бруд.
Розпочинається дійство, що нагадує серію потворних гримас і викривлень усього того, що складало раніше маленькі та непомітні щоденні практики.
Я точно не скажу, що саме вони роблять із body, аби перетворити його на corpse.
Але його треба мити (неначе там комусь важитимуть гігієнічні міркування).
Його треба вбрати у найкращий костюм.
Треба придумати, що робити із вставними щелепами.
І чи варто одягати на нього нові туфлі (адже вони важкі, йому важко буде там ходити, каже бабуся).
І, напевно, треба покласти із ним берета (чи, може, його мають надягти?), адже він ніколи не носив кепки.
Він мав такого модного плаща, і коли одягав його (звісно, із беретом), Олександра Василівна казала: він у вас ходить, як інженер.
Але чи важить тепер йому все це?
Я страшенно боялася заходити до кімнати, коли він зліг і увесь час стогнав.
Я розуміла, хто нечутно ходить довкруг його ліжка, перебираючи м’якесенькими лапками.
Коли ж усе раптово скінчилося, і вони нарешті припинили метушитися, як миші,навколо його тіла – розбіглися по усюдах: ну там гріб купляти, якусь подушку (для гробу, спеціальну, тобто десь існує невеличка швейна фабрика для пошиття попідтрупних подушок, і швачки із рожевими пальчиками, відпрацювавши зміну, приходять додому і кип’ятять своїм дітям молоко, і вкладають їх спати – голвками на білі-білі подушки); так ось, коли всі розбіглися, я нарешті зважилася зайти до кімнати.
На ліжку лежала неначе невелика лялька, зроблена на штиб мого дідуся. Він видався мені маленьким і беззахисним – і у нього так смішно, по-старечому, западали губи без отих вставних щелеп.
Я не відчувала коло нього смерти, адже вона – на котячих лапках – у шелестливих одежах – уже давно пішла із ним за руку кудись: тоненькими підвісними мостами, хиткими канатяними дорогами.
Тут не було мого дідуся. Залишився тільки предмет на ліжку – максимально природний, як камінь або метелик. Здавалося, що це – його тривимірне фото: але ніс – ледь горбатіший, нігті – ледь пласкіші, лице позначене відсутністю руху.
Ми всі там будемо, кажу я бабусі, бо вона плаче, а я не знаю, що ще кажуть у таких випадках.
Ми всі там будемо, але я насправді не вірю в це – адже, напевно, там – там – забагато доріг, і ми не зможемо не розминутися.
Тим паче, хто ж у двадцять років вірить у власну смерть?
Ми всі там будемо.
Завтра – день народження моєї дочки, їй виповнюється два рочки, і я не можу думати про те, що вона теж буде там. Але я думаю.
Ми, люди, схожі на душі ненароджених курчат.
Кожна живе всередині свого яйця – густий жовток, суцільний концентрат твоїх наступних 60 – 80 років.
Ми тісно впираємося ліктями у шкаралупу, але виходячи назовні, ми вмираємо для світу яєчних духів, для світу ненароджених курчат.
Так само, як вмирає новонароджена дитина для вологого і лункого потаємного космосу всередині материнського лона.
Як постійно вмираємо ми всі для нас вчорашніх, торішніх, хвилину-тому-назад-бутніх.
Я дивлюся на тендітну порожню шкаралупу, що залишилися від мого дідуся і йду геть.
І думаю, як там йому – без хворого старечого тіла, без нудних застарілих болей – виходжувати взутими у білі шкарпетки ногами надвечірні спориші вічності.
Чи не колють вони йому п’яти?
22:25
23.03.06

Das ist der Вася – могутній, напнутий, як вітрило, мен.
Його ім’я крихке і крохмалеве на смак.
У Васі блондинисті вії і очі кольору совєцьких кахлів у громадських душових.
Він рухається містом невимушено і обізнано, як молодий амбіційний псяюра, що іще жодного разу не діставав прочухана від стервозної суки.
Васся пливве, Вася розтинає хирлявим тілом води трахтантичного океану.
У ньому киплять соки і вирує поганюча пролетарська кров.
Вася хоче траху.
Він вимірює циркулямим своїх величезних – тижнями незвужуваних від наркоти – зіниць магнетичні кола на персах та сідницях перехожих дівчат.
Його вабить їхня нестерпна манера рухатися у такт його серцебиттю.
Вася шаленіє.
Він гарячково метляє руками і ногами, робить якісь непотрібні зайві жести, поводить себе взагалі-то, як ідіот, але не може нічого із собою поробити, бо ж ці божевільні жіночі пахощі, ці їхні родимки, панчохи, хтиві припухлі губки, руйнівні стегна, нестримні бюсти, білі смужечки на засмаглих плечах – усе це зводить Васю з розуму.
Вася нарешті не втримує і спиняє одну із цих сексапільних фурій – здається, він навіть намагається спитати її, котра година.
Фурія має золотаві очі під ледь набряклими повіками і, здається, жодних трусиків під своєю білою сукенкою.
Вася – це ґеній самоконтролю.
Він керує собою, як лялькою на мотузяччі.
Його голос досконало вібрує, огортаючи своїми реверберуючими хвилями жадану дівочу плоть.
Його руки не здійснюють зайвих коливань, вони лише незначним чином здіймаються та опускаютьсяі у такт рівному Васіному диханню.
Васіні очі проникливі.
Васіне чоло напружене.
Васіні вуха розкішно та мужньо розгорнені.
Вася – мен.
Але ця курва, ця, біс її знає, хвойда раптом ляпає своєю тендітною вогкою долонькою по Васіному обличчі і йде, залишаючи по собі тільки червоний розчепірений слід на Васіній пиці та хвилю неймовірного хвилюючого хтивого курвлячого запаху.
Вася приголомшений. Він хвильку вагається, потім невпевнено підсмикує штани. Час кохання минув. Час кохання остаточно минув, і діви – золотоокі діви - полишили цей грішний світ і спрямували свої чашеподібні стегна у напрямку літа.
Васі хріново, але він дійсно мен.
Він переборює бажання наздогнати ту курву і дати їй в носа.
Він навіть не зауважує, що його нижня губа дещо заслинилася в процесі роздумів.
Він вихаркує свій розпач на асфальтову галявку і, дещо повагавшися, продовжує рух центральною вулицею квітучого літнього міста, сповненого манливих ганделиків та напівоголених дівочих грудисьок.
Das ist der Вася. Він справжній мен.

І Саша, заклавши руки за голову, перетворюється на величезну смугасту бджолу. На бджолу із трикутними крильцями, на ліктьових згинах яких поблискує оббита із вікон сонячна позолота. Короткозорі коти мурують, вимурррковують та вимірковують якісь свої – лише їм, котам, відомі вічні істини. Коти – суцільні буддисти. Вони рухаються соціально прийнятними маршрутами, вимахуючи вогненно-нахабними вимпелами хвостів – своїми стягами жадоби кохання та життєвої снаги. Сонце рухається услід за котами, на його круглих мідних стегнах лежать мережива із крапельок поту. А поза тим – воно викличне та оголене. Втім його викличність така мінлива, що стає уже майже несвідомою, що навіть дерева, у яких під корою народжується тремтіння, не можуть до пуття роз’яснити собі його причину.
У сонця – п’яти із червоного золота і важкі набряклі груди, і тепле м’яке підборіддя, задерте кудись у напрямку Божих слідів та летючого пташиного посліду. І Саша солодко мружиться до білої стелі, квадратних віконниць,до лінивого сонячного поступу. У Саші виростають великі блакитні роги, що не мають жодного стосунку до сексуальних практик його дівчини, а має стосунок до якихось північних оленів, обплетених срібними ланцюгами, понизаних блискучими цяцьками, брязкальцями і дзвониками. І Саша винятково гордо несе свої чудові роги. А за спиною у нього – розгорнуті суглобисті крила, посіяні густим темним пушком. У роті у нього повно великих яскравих білих зубів – і стирчить віртуальна цигарка, для котрої Сашею цілеспрямовано залишено невеличку щілинку між верхньою могутньою щелепою і кінчиком язика.
А сонце ходить, ходить і споглядає Сашу, і формує десь у хитросплетінні своїх вулканічних протуберанців уявлення і про нього, і про чудові його сніжно-блакитні роги, і манливі блискучі зуби. І сонце несе те своє уявлення десь між м’яким підборіддям та твердими грудьми. Сонце бавиться ним, то проковтуючи його, то тримаючи у роті, то ховаючи десь під м’ятним язиком. І Саша, як маленька блискуча ягідка, як солодкий колючий ґудзик, мандрує небом, утримуваний всередині важкої та текукчої сонячної плоті. Сонце повільно розчиняє у собі і його, і заземлене його тіло, а я, припавши щокою до парти, спостерігаю, як від Саші залишається лише сам-один порожній костюм із краваткою і ручка Parker, і купа булгаківських алюзій. І я собі думаю так: “Ой Сашко, Сашко... Ой Сашунчику, Сашульчику, Саньчику, Олексанчику, Олександре... Ой Олексо, Ксандрику, Ксанчику та – невідомо, звідки, Ксенофане.... Як воно тобі там ведеться? Чи хвилюють іще твій вибагливий смак сигарети Парламент та парфуми Хуґо Бос? Чи мають ще для тебе актуальність чоловічі розмови на задній парті та ґлянцеві журнали із чарівними тубілками? Чи здійснюєш ти іще свою величну апперцепцію? Чи є ти частиною наукового чи, далебі, блатного дискурсу сучасности? Га, Саню?... Сааааанюююююю.......

19:07
13.02.06

Щоб здуріти, треба так мало.
Перевертаючися з ніг на голову і знов із голови на ноги, ти ходиш довкола гори великим сонячним колесом.
І щооберту твої пальці усе глибше застромлюються в землю, аж доки не перетворяться на соковите коріння, вросле у солоні пласти ґрунту.
Так щовечора сонце вгрузає у дерн на лінії обрію, і якщо іти довго, дійсно довго – врешті-решт цюкнешся лобом об височезну палаючу мідну стіну (сонцеве тіло). Між тим, оминувши стіну, відкриваєш, що світ продовжується далі. І якщо стрибати із дзвониками на руках і ногах, і навіть – навіть! – у серці, все ж ніколи не вдасться сягнути місця, де світ обривається у ніщо.
Хоча це, власне, не применшує цінності стрибання із усіма тими дзвониками ( є ще також брязкальця і калатальця; вони призначені для того, щоб своїм шерехом, дзвоном і стукотанням лоскотати п’яти зустрічним деревам).
А вони – дерева – стають навшпиньки і жбурляють свинцеві грудочки свого листя у небову холодну воду. Жбурляють у нього свою радісну плоть. Небо лише мружиться у відповідь.
Я, між іншим, і сама би не відмовилась ходити по світові лише уночі – як вони. Уночі земля м’якша і прохолодніша, а корінню моєму вільготніше розсувати її одним лише м’яким порухом, подібним до руху весла, що зрушує хвилю.
Так само я розсуваю руками твоє тіло. Щоразу прагну затриматися на мить у прозорому запахові тебе, у невидимих рухах твого волосся, у мультиплікаційних серіях твоїх силуетів, вирізаних на тлі усіляких там вікон, віконець та віконечок (часом навіть балконних дверей). Тим не менше, щоразу – як риба – стріпуючися усім тілом, виринаю із тебе і потрапляю у страшний постфактумний простір: голу смугу повітря за межами твоєї присутности.
Природно для тебе залишати мене на диванах (пардон, канапах) та кріслах, як залишають у кричуще білих пластикових пакетах старий одяг на тихих (страшних!) помийках та звалищах.
Природно для мене надавати іншим право на мовчання – адже це дійсно страшно: мати виключно право говорити.
Тож я просто піду під землю, як стародавні ченці відходили у свої вогкі нори та сховки. Стаючи, між іншим, святими. І як інші (може й теж стародавні, може й теж ченці) ішли у світ і межи світом – але повз світ, спромігшися не забруднити поли своїх довгих одеж.
Дешева усамітнена святість. Легко змагатися із спокусою, котру ти залишив за тисячами мурів без дверей. Вийди у світ – нехай спокуса поцілує тебе своїми спаленими вустами. Бачиш, як вони розцяцьковані маленькими твердими болячками?
Що? Як мої справи? А ти – ну той, інший – ідеш туди-то і виступаєш із тим-то і тим-то і ще з тим-то і тим-то, а також із тим-то і тим-то опісля?
Хе... Кльйово. З літерою йот пасірьодкє.
А я, знаєш, гнию.
Може, завтра здихну. Може, нє. Може, навіть матиму секс. Хоча може й нє. Маю втекти світ за очі і – знаєш? – далі далі далі, набагато fuckin’ далі.
Латиницею.
До речі, як видається мені зараз, до гниття так само треба мати якийсь особливий – майже надприродний – хист.
Хист, замішаний на багні та білому льонові, на ріках і проріхах у шкірі та венах, на – Господи1 – чийомусь блювотинні.
І, фака, не кажіть, що тут я пишу, як Жадан. Ібо не єдин Жадан на цім світі блює.
Я почала із того, що пірнала крізь твоє тіло. Почала із того, що чіплялася за тебе, як верблюд за соломинку, що призначена зламати йому спину, висла на кінчику тебе, мов гігантська потворна мильна бульбашка.
Я закінчую тим, що гнию. Але ж насправді – я гнила відпочатку.
Здається, я написала щось достатньо підліткове : із факами, болячками і – йєєє... – блювотинням! Але що більш байдужим та жорстоким робила я цей текст, то сильніше він чіплявся за моє нутро своїми судомними посинілими пальчиками, не помічаючи, що вириває одразу цілі криваві шматки моїх жил та м’язів.
Тому, певно, варто продовжувати занурення. Пальці пахнуть оселедцем. Ручка пахне пальцями. Папір пахне ручкою. Життя суцільно-суцільно пахне папером.
Кльйово.
Так.
Саме із літерою йот.

22:20
27.01.06

(есей Ірини Шувалової, передрук з дозволу авторки)


Слухай, б-о. Є такі не надто старі жінки, у котрих губи тоненькі і шурхотливі, неначе старе засохле листя. Вони носять брунатні пальта. Їхні очі заховані у згорточках м’якої шкіри і обведені чорним. Вони подібні на дрібненьких сумних П’єро. Вони складають усмішки, як запрані до прозорости хустинки, - вчетверо – і ховають їх до потаємних кишень своїх осінніх убрань.
Серед усих цих не надто старих жінок, котрих таки забагато буває на вулицях темними листопадовими вечорами, ходиш ти.
Ти – бог. Або – Бог. або – Бог. Виключно автор має смутні та небезпечні привілеї розставляти великі літери у тексті. У будь-якому тексті, я б сказала.
Отже ти - ...ог. Я прочитала це по рухливих кутиках твого рота, по тих дивних візерунках, котрі лишаються на твоєму тілі під ганебним тиском ковдр і простирадел. Якісь приховані натяки на це перебували у деревинних згинах твоєї плоті, обдертої від кори, у дрижанні твоїх страшних зазубрених вій, у прочинених нахабно та перелякано твоїх очах.
Але чомусь довгий час я уникала думати про твій попідшкірний секрет. Я воліла міркувати хоча б про те, що мені ще зарано купляти білизну комплектами. Не смійтеся. Це наче якась ознака статусу – місця – чільності – купувати трусики і ліфчик разом, затісно розташованими на кістлявій вішалці, як залишки шкіри, перетворені часом на пергамент. Або як протрухнявілі клапті бинтів на восковому крихкому тілі котрогось із жителів країни, де смерть має запах піску.
І я не купую білизну комплектами. Я, може, ще не надто доросла або не надто стара для цього.
Я люблю занурювати руки у напівпрозорі студенисті купи спіднього, коли вони викладені на столи або у окремі коробки, як роблять часом на ринках або на розпродажах у магазинах молодіжного одягу. Тоді білизна нагадує викинутих на берех медуз. Вони пестять руки своїми шовковими (та радше поліамідовими, лайкровими, міфриловими) тілами. Їхнє прохолодне желе студить шкіру, а защіпки ліфчиків ледь чутно вжалюють пальці.
І в цих мітичних звалищах ніколи не зустрічаються комплекти білизни. Ні, лише окремі трусики, і маєчки, і ліфчики, і панчохи і всілякі інакші сакральності у стилі “live fast – die young”.
Але всі ці слова, всі ці крапки і коми, і коми, і тире скупчуються у моїй голові лише з однієї причини. Тому що я боюся думати про тебе.
Я руйнуюся зсередини, коли думаю про тебе. Я легко перетворююся на пазл – на ідіотську головоломку, де завжди – завжди! – не вистачає декількох шматочків, щоб скласти цілісну картину. Ті шматочки загублені десь у тобі. У дірках твоїх зіниць. У білих позначках на твоїх нігтях.
Я довго думала, перш ніж вирішила впустити тебе до свого комп’ютера. Я боялася, що ввійшовши одного разу до цих малесеньких стільників, напханих інформацією, втрутившися на ці сторінки, ти більше ніколи звідси не підеш.
Я боялася писати прозу. Я не могла зрозуміти тих, хто, здавалося, із такою легкістю залюднював свої романи десятками облич, беззастережно вкидаючи їх у вічність, на котру приречений майже кожен літературний твір – чи то буде вічність пам’яті, чи вічність голосу, роздертого на тисячі коливань повітря, чи вічність молекул пилу, на котрі колись перетвориться кожна друкована сторінка, чи вічність підземно-павутинного світу інтернет, жили котрого сповнені міріадів еритроцитів із ознаками тіл і душ, чи, може, вічність часу, який абсолютно нездатен минати і у якому минаємо лише ми – та і то – хтозна? Принаймні я не збиралася прирікати когось на вічність, не спитавши на те його дозволу.
Але мені, в біса, набридло бути коректною. Я максимально означую тебе тут. Я можу – між іншим – означити тут і багатьох інших. І це буде моє чистилище, мій елізіум тіней, маленький замкнений простір, де я є не менше і –хе! – не більше, аніж богом. Тобто ...огом.
Якщо, необачно перетнувши межу, ви опинитеся тут – серед цих імен і облич, серед моїх фантасмагорій – не дивуйтеся! “Welcome on board” Я, наприклад, вже майже розучилася дивуватися взагалі.
Пробачте, хороші мої і кохані, і виплекані і ненависні, - бо я дійсно-таки не знаю, як звільнити вас із цього полону, як позбавити вас цієї вічності, котру я виписую зараз своїми руками, беручи, можливо, на душу страшенний гріх. Я не знаю, де знаходиться вихід із цього світу, мені ніколи не проникнути у примарне плетиво його атмосфери. І, напевно, найбільшою карою за моє богонаслідування, богодійство, світотворення і є ця вічна неможливість порушити межу між світами: тим, де я – і тим, де усі, витворені мною, вивічнені мною.
Я думаю, наш ...ог так само не може прогризтися, продертися до нас. І намарно молитися йому, намарно благати його, бо єдине, що може він – це битися головою об мерехтливий екран комп’ютера. Як і ми. Як і незліченна кількість імпровізованих деміургів, котрими населено простір Всесвіту.
І я б убила того, хто перший спромігся на те, що називається зараз творчістю. Оскільки це – світотворення. Це творення тих, хто у свою чергу клепатиме нові світи, населяючи їх такими самими потенційними вседержителями.
І тому ти пробач мене. Але я - ...ог. І лише я маю право визначати, чи вартий ти моєї вічності. Я вирішила, що так. А тому – нехай звершиться воля моя.
Я запрошую тебе у свій примарний світ не надто старих жінок і снодійних пігулок, світ жовтих велосипедів, осінніх вітрів і ожини, світ засмічених амфітеатрів і рипучих гойдалок. Світ, де здійснюється проголошення дощу та остаточне вивершення осени. Де асфальт спрагло треться об підошви вологою потрісканою спиною. Де виходи із печер подібні на арки між світами, і зазирнувши у них, ти побачиш міжзоряні пустоти та оксамитову плоть чорних дір. Тут місяць щоночі скасовує відлік часу, і тільки й залишається, що зачерпувати долонями сумнівну літню тишу, наливати її у порожні стебла трави та випускати у небо мільйонами мильних бульок, мільярдами непевних псевдо-місяців. Це світ, де скоцюрблені домовики оплакують вижовклі кольори цегли у стінах будинків, і тремтить, тремтить у їхніх волохатих лапках зірвана шкіра старих газет. Це світ, де я молитимуся до сумних вечірніх голосів і слухатиму їхні беззвучні відповіді, що снуються у повітрі, неначе позаторішні траекторії рухів метеликів. Світ туги за нездійсненним.
Світ, у котрому я воліла би заблукати, але він ніколи не впустить мене всередину.

Ходячи своїми котячими кроками, ти вдираєшся в моє серце на кінчиках пальців.
У вузьких зміїних долонях розтає остання повінь цієї весни.
Вчорашнє підкопується глибше, аби здаватися непроминущим.
Зав'язь тебе десь глибоко всередині тебе вже боїться чужих долонь.
Ти пташино наближаєшся до чужого лиця із нетверезим наміром виклювати усі зморщечки із сумних кутиків цих очей.
Твою пташиність помітно навіть здалеку - вітер залишив мітки на твоєму одягові та волоссі.
Вітер, видно, цілував твоє довгасте обличчя.
Дерева притуляються грудьми до вікон - так, щоб ти спромігся пестити їхні душі.
Але у дерев немає душ.
Здіймаючися, вивершуючися, вивищуючися на кожну наступну сходинку, ти не забуваєш зібрати з підлоги вузлики своїх старих слідів.
Із вікон так відверто вистромлюється драглисте тіло порожнечі.
Знічев'я торкаєшся, аби довго потім витирати руки об край пальта.
Усе, що мало колись проминути - давно проминуло, бо ж воно не могло не проминути.
Тільки ідіот здатен уявити це непроминання іще не здійсненим.
Тільки ти можеш уявити його нездійсненним.
Я ж - не вмію інакше, аніж плакати за усіми речима минулими.
Так наче сліз не буває забагато.
А ти несеш усю свою поставу так непевно і вивершено водночас - як носять рідкісних тваринок у золотих клітках - як тримають дивні музичні інструменти - як беруть уперше на руки новонароджених.
Десь глибоко у тобі живе твоя смерть.
Вона ухопила тебе зсередини за ниточки, щоб ти тримався докупи.
Аж ось розвалишся - і всі тицятимуть на неї пальцями і казатимуть "смерть прийшла!", а вона ж бо навпаки - увесь цей час хотіла, як ліпше.
Мала би дати тобі розвалитися відпочатку.
І тоді мені не довелося б збирати твої уривки та уламки - мушлі та скойки - скалки та окрилки геть по усій-всенній благословенній землі.
Це вже було десь колись, так?
Дерева притуляються грудьми до вікон - їм млосно і тяжко од цієї найнедолугішої із усіх весен.